Алегоричні образи в творі Лесі Українки «Досвітні огні»

Дев’яності роки XIX століття в Україні — пора особливо жорстокого засилля царської бюрократії. У цю глуху ніч самодержавної реакції Леся Українка замислювалася над місцем людини в суспільстві. Вона пише вірші, у яких засуджує пасивне ставлення до долі своєї вітчизни, закликає до активних дій, до боротьби за нове життя. Однією з таких поезій є «Досвітні огні».

Твір починається картиною темної ночі, яка своїми чорними крилами закрила потомлених людей. Алегоричним образом темної ночі поетеса передає задушливу атмосферу, тяжкий моральний стан людини за царату:Від мене сон милий тіка…

Навколо темнота тяжка,Навколо все спить, як в могилі.Силу, яка переможе владу темряви і засвітить зорю вільного життя, Леся Українка бачить у робочих людях. Через алегоричний образ досвітніх вогнів поетеса передає надію на визволення, віру у світле майбуття:

Досвітні огні, переможні, урочі,Прорізали темряву ночі,Ще сонячні промені сплять, —Досвітні огні вже горять,То світять їх люди робочі.Ліричного героя поезії авторка наділила рисами передової людини того часу: глибоким співчуттям до страждань народу, силою любові до нього, бажанням розбудити його від важкого сну. Тому і звертається він до всіх «…хто живий, в кого думка повстала», закликає їх:

Не бійся досвітньої мли, —Досвітній огонь запали,Коли ще зоря не заграла.Саме у цьому монолозі-заклику втілена ідея поезії «Досвітні огні». Цей вірш — зразок громадсько-політичної лірики. За своїм ідейним звучанням твір Лесі Українки перегукується з віршем І. Франка «Каменярі». Обидва твори пройняті вірою у світле майбутнє трудящих.

Борис Грінченко назву цього вірша взяв у заголовок альманаху української поезії для масового читача. А 1913 року разом з некрологом його вмістила газета «Рабочая правда». Сама ж поезія «Досвітні огні» надихнула багатьох і композиторів, і художників на створення нових оригінальних робіт.