«Є в коханні і будні, і свята…» (за інтимною лірикою В. Симоненка). 11 клас

Жила на землі людина, чесна і справедлива, людина, якій не байдужі були неосяжні поля рідної Батьківщини, яку хвилювали події, що відбувалися на рідній землі. Це — Василь Симоненко. Нелегким було його життя, і ще невідомо, чи не сидів би він разом зі Стусом за гратами, якби сама доля не вкоротила йому часу. Симоненко відчував душею усі зміни настрою рідного народу, вболівав за нього і, як кожна людина, кохав і любив. Його щирі почуття відбились у незабутній інтимній ліриці, яка бентежить серце й дарує казкову насолоду єдності зі світом закоханості, зі щастям бути разом з матінкою.

Вірші Симоненка вражають мене насиченою любов’ю: до рідної землі, до Вітчизни, до матері, до коханої. Читаєш їх і ніби бачиш палкого юнака, якому під силу закохатися у весь світ, у всіх на світі дівчат. Здається мені, ніхто не може протиставити поетові свої почуття — він зможе усіх переконати у своїй щирості та палкості. Він плаче, він кричить, він кохає:

Я закоханий палко, без міри
У небачену вроду твою.
Все, що в серці натхненне і щире, —
Я тобі віддаю.
Кохання — це почуття, яке людину підіймає до висот майже святості. Кожен чоловік ладен зробити усе для своєї коханої. Він бачить у ній тільки усе найкраще, ніколи не озираючись на будь-які вади. І навіть коли знаєш усе про неї, кохана не втрачає своєї привабливості та чарівності:

У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!
Ніжний і бентежний ліричний герой інтимної лірики В. Симоненка. Скільки юнацької цнотливості, тривожного чекання, трепетного жадання любові висловлено в його віршах! Його душа відкрита назустріч коханню, воно палить і збуджує мозок, воно кличе скоріше побачити кохану. Жіночість залишається нерозгаданою таємницею для поета — вона манить і чарує. Тому, на мій погляд, ліричний герой мріє навічно з’єднати свою душу з душею коханої дівчини:

І будеш ти у кожному диханні,
І будеш ти навіки при мені
Гасить зірки очима на світанні,
Палить мене в безжальному вогні.
Кохання навчило поета намагатися стати краще, щоб бути завжди потрібним коханій людині. І навіть коли дівчина зраджує кохання, ліричний герой не може її забути — це сильніше за нього. Він хоче лише побажати їй «найстрашнішу» кару:

Ні, я б не став тебе вогнем палити,
З тобою б розквитався без жалю:
Я б побажав тобі когось отак любити,
Як я тебе люблю.
Але, я вважаю, не тільки кохання посідає значне місце в інтимній ліриці В. Симоненка. Зворушливі й задушевні слова знайшов поет, адресуючи їх матері, найдорожчій людині, образ якої стає уособленням рідного краю, всього найпотаємнішого в людині. Колискова матері, білі лебеді на стіні рідної хати, вишневий садок, полтавські поля, верби, тополі усе життя супроводжували поета Василя Симоненка, крокували разом з ним, ставши часткою його духовного багатства. Ці образи навіяли йому такий шедевр інтимної лірики, яким стала відома пісня «Лебеді материнства». В ній я бачу незабутні, романтично-дитячі образи розповідей і співів матері: це «рожеві лебеді», що вилітають з туманів, «зорі сургучеві», зсипані в лимани, казки з «сивими очима», що заглядали у вікна, «материнська добра ласка», яка проганяла лихо і досаду з рідної домівки.

Читаючи далі, ти наче заглиблюєшся у світ колискової, де чутно найкращі й найсердечніші побажання малому синові. Разом з ним виростуть і вирушать в дорогу його труднощі і втрати, «приспані тривоги»; до нього прийдуть «мавки чорноброві», чекаючи ніжності і кохання. Ненька щиро застерігає сина:

Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
Образи матері і Вітчизни недаремно ставляться у пісні поряд, вони для кожної людини священні, наповнюють її почуттями гордості і гідності, роблять її сильною і непереможною. І якщо доведеться сину впасти «на чужому полі», на крилах материнських лебедів він перенесеться до рідного краю.

Неможливо, на мій погляд, передати усе багатство інтимної лірики Василя Симоненка. Вона бринить усіма барвами райдуги, вона кличе у чарівний світ краси й кохання. Без неї, я гадаю, наша українська література втратила б безліч перлин, безліч таємниць, стала би буденною й непомітною.