Віра в неминуче відродження рідного слова в поезії «Вічно жива»

Із надзвичайною любов’ю автор вірша наголошує на відродженні української мови. Українська мова — це мова моїх пращурів, її коріння поринає у сиву давнину. Українська нація має свої звичаї, обряди, має свої естетичні ідеали. Мова такої нації не може зникнути безслідно. Неможливо її й знищити, як це хотіла зробити царська Росія.

Саме про невмирущість цієї мови говорить автор. Він усвідомлює її велич, усвідомлює її місце серед інших мов і закликає український народ берегти свою мову, захищати її від ворогів і ніколи не забувати своє коріння. Тоді наша прекрасна українська мова буде вічно жива.

У нашій державі створено всі умови для вільного розвитку української мови. Мов страшний сон, згадуються часи, коли мова наших дідів-прадідів була під суворою забороною. Навіщо так робилося? Мабуть, тому, що гнобителі боялися вільного запашного й дужого українського слова, яке здатне змінити світ, зробити його кращим, чеснішим, чистішим.