ТЕМА «СРОДНОЇ» ПРАЦІ В ТВОРЧОСТІ Г. СКОВОРОДИ
Справді, біографія письменника досить незвичайна. Народившись у бідній козацькій родині на Полтавщині, | він згодом став одним з найосвіченіших людей свого часу і взірцем для прийдешніх поколінь. Як обдарований студент Києво-Могилянської академії з чудовим голосом і музичними здібностями, Сковорода потрапляє до Петербурга. В грудні 1741 р. разом з іншими обдарованими студентами його взяли до придворної хорової капели цариці Єлизавети, де він майже три роки був співаком. 1745 р. — поїздка за кордон, де протягом п’яти років Сковорода відвідує лекції знаменитих учених Німеччини, Словаччини, Польщі, Італії, Австрії, знайомиться з поглядами різних філософів, удосконалює знання мов.
Висока освіченість і всебічна обдарованість письменника, мудрість та інтелект робили його постать значною і помітною серед сучасників. Але різка протилежність прогресивних поглядів філософа офіційній точці зору зумовила нетривалість його перебування в різні часи на посаді вчителя. 1750 р. — Сковорода працює викладачем піїтики в Переяславському коледжі. Ідейні розходження з єпископом призвели до конфлікту з ним і втрати посади. З 1757 р. — домашній учитель у поміщика Степана Томари в с. Ковраї на Харківщині. З 1759 р. — деякий час викладач Харківського колегіуму. Відмовляється Сковорода і від чернецтва та високого сану в Києво-Печерському монастирі. На пропозиції щодо прийняття духовного сану відповідав: «Я стовпотворіння собою умножати не хочу, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому», «їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м’яко та чернецтвуйте». Обравши собі життя серед народу, мандруючи містами і селами, Сковорода спостерігає навколишній світ, життя людей та природи, що була для нього великою і мудрою книгою, вивчаючи яку, можна зрозуміти смисл буття. За бажанням Г. С. Сковороди на його могилі викарбувано слова: «Світ ловив мене, але не спіймав».
Спосіб життя мав надзвичайно великий вплив на формування філософської концепції видатного просвітителя, що, у свою чергу, відобразилося в його художній творчості. Яскравим свідченням цього може бути сковородинська концепція «сродної» праці, в контексті якої відома теза «пізнай себе» наповнюється новим змістом. Йдеться вже про самопізнання та самовдосконалення людини на основі «сродної» життєвої діяльності. Праця — це всеперемагаюча сила, без якої не може бути добра і щастя. Але вона приносить радість і задоволення лише тоді, коли є «сродною», відповідає індивідуальним природним нахилам людини. Щоб бути щасливою, людина повинна пізнати себе, свої здібності і відповідно до них вибрати той чи інший вид суспільно корисної праці. Тобто Сковорода говорить про працю не як засіб існування, а як найбільшу життєву потребу і найвищу насолоду. Навіть соціальну нерівність письменник розглядає з погляду ідеї «сродності».
Соціальна нерівність, на думку філософа, це абсурдне явище, бо справедливо було б говорити лише про нерівність здібностей, обдарувань, тобто нерівність природного походження. Тому й класові суперечності Сковорода пояснював тільки моральними чинниками, ігноруючи соціальний момент, надаючи перевагу природним задаткам, які повинні визначати місце людини в житті. Критика соціальних вад у нього пов’язана із зміною життя шляхом викорінення «несродної» праці у всіх сферах суспільної діяльності. Вдосконалення суспільних відносин можливе лише за умов життя людей, заснованого на праці, яка приносить насолоду. Ідея «сродної» праці є предметом роздумів багатьох філософських трактатів Сковороди. Найвідомішим його твором, де дається аналіз цієї проблеми, є «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар світу».
Саме цій ідеї в різних її аспектах (суспільно-політичному, естетичному, етичному) присвятив значну частину своїх творів автор першої в українській літературі збірки байок, що вийшла під назвою «Басни харьковскія» (1769—1774).
Подібно творам Езопа, байки Сковороди написані прозою. Складаються вони з двох частин. Перша — це, як правило, дуже стислий виклад якоїсь події, факту; друга — тлумачення її автором, повчання, мораль або, як назвав її Сковорода, — «сила». Часто це набагато більші від першої частини філософські роздуми над тим, що таке щастя, для чого людина повинна жити. Водночас це і критика різних людських вад, які заважають їй повнокровно відчувати життя, насолоджуватися ним. Обравши літературний жанр байки, Сковорода прагне якомога повніше передати в ньому своє філософське бачення світу. Фактично, байка використовується як привід для роздумів, що могли б існувати і самостійно. Повчання, винесене за межі сюжету і розвинуте незалежно від нього, — ось що головне для автора байок. Тому така перевага надається другій частині — моралі, яка перевершує фабулу, що виконує функцію прикладу. Сама ж байка часто перетворюється в засіб викладу філософських ідей. Важливу, роль у байці відіграє діалог, побудований на суперечках дійових осіб. Це видно уже з назви байок: «Орел і Сорока», «Мурашка і Свиня», «Сова і Дрозд», «Щука і Рак», «Собака і Кобила», «Орел і Черепаха».
Сюжети байок оригінальні, зміст виразний, по-філософському осмислений. Так, у байці «Змія і Буфон» Сковорода говорить про необхідність праці для оновлення людей і їхнього життя. Мудра Змія помолоділа, скинувши з себе стару шкіру, лише після того, як доклала зусиль, щоб пролізти крізь вузьку щілину. Буфон же не здатний на це, бо неповороткий і лінивий. Байка вчить не шкодувати сил та енергії заради оновлення життя як окремої людини, так і суспільства в цілому: «Хто труда не докладе, той до добра не прийде». Тобто тільки праця може дати добро, відчуття молодості й щастя. Бо «чим краще добро, тим більшим трудом, наче рвом, воно обкопане».
Наполегливість, силу волі виявляє також Олень — персонаж байки «Верблюд і Олень», який, долаючи труднощі, добирається до джерела з чистою водою. Між тим,,ледачий і вайлуватий верблюд п’є каламутну воду. Щастя Оленя саме в тому, що Бог наділив його працелюбністю, котра допомагає йому знаходити чисту джерельну воду — іншої олені не п’ють. Спосіб життя завжди впливає на смаки та уподобання. І тому поспішає Олень, щоб якнайшвидше відшукати прозоре джерело; і тому лежить Верблюд, яком}’ каламутна вода солодша від чистої.
Досить повно висловлює Сковорода свої погляди на необхідність праці за природними нахилами у байці «Бджола та Шершень», сюжет якої був досить поширеним серед російських байкарів XVIII століття. Паразит Шершень насміхається над Бджолою, вказуючи їй на те, що вона така дурна: працює не так на себе, як на інших. Але Бджола називає Шершня дурнем, бо для неї праця — найсолодша річ («нам незрівнянно більша втіха збирати мед, ніж їсти»). Хоча «мед любить їсти і ведмідь, та й шершень теж лукаво його дістає». Бджола пояснює «пану совітнику», що вони саме й народилися для того, щоб збирати мед, а жити без цієї праці і досхочу мед їсти — то для них «все одно, що смерть». Саме у «сродній» праці отримує Бджола задоволення, тільки в ній вона відчуває себе щасливою. Байка переростає в цілий трактат, пересипаний багатьма фактами із життя, біблійними висловами, посиланнями на Епікура, Ціцерона. Сковорода наводить багато прикладів, доводячи, що щастя людини — в «природженому ділі», що немає нічого гіршого, «як купатися в достатку і смертельно мучитися без природженого діла». «Погляньте на життя блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? — Тоді, — відповість вам. — коли полюю зайця. — Коли заєць смачніший? — Тоді, — відповість мисливець, — коли добре за ним полюю». Мисливський собака найвеселіший тоді, коли полює на зайця; домашній кіт, зловивши мишу, не їсть її, бо головне для нього — саме процес полювання, а не задоволення своїх потреб; замкнена в достатку бджола вмирає з нудьги від того, що не може літати по квітучих луках, збираючи пилок.
Крім збірки байок, Г. Сковорода залишив нам окремі вірші та притчі, а також чудову поетичну збірку «Сад божественних пісень», до складу якої увійшло тридцять творів, написаних протягом 1757—1785 рр. Епітет «божественний» слід найпевніше розуміти як «прекрасний», чудовий». Тема творів різнобічна. Взагалі, це своєрідний ліричний щоденник, в якому відбились роздуми, події, настрій автора, передані в різній формі: панегірики, сатиричні вірші, пісні про природу та її красу. Проблема «сродної» праці не є предметом окремої розмови в цій збірці. Хоча певною мірою інколи вона просвічує з підтексту деяких поезій — і пейзажних віршів, і тих, де автор передає свої роздуми про людину і світ, і тих, які мають явно соціальне спрямування, носять викривальний характер.
Як бачимо, філософське вчення Г. Сковороди про сутність людини відображувалося в творах письменника, знайомство з якими у багатьох ще попереду. Безперечно, написані не зовсім звичною для нас мовою, з використанням старослов’янських, українських, російських, а інколи й латинських слів, твори Сковороди непрості для сприйняття, що деякою мірою ускладнює знайомство з ними. Але велика мудрість і глибокий зміст цих творів видатного українського просвітителя роблять їх саме сьогодні необхідними й актуальними для читача.