Чарівне царство природи у творі «Зачарована Десна»

Можна багато чого любити на світі, можна багато чому вклонятися і багато чим пишатися. Але так любити, так вклонятися і так пишатися рідною природою, як це робив Олександр Довженко у своїй кіноповісті «Зачарована Десна», мабуть, зможе не кожний. Письменник спогадами лине у своє дитинство, щоб знову відчути присутність живої краси рідної природи, стати її захисником і споглядачем, стати людиною, причетною до дива жити її життям.

У своїй «Автобіографії» О. Довженко писав: «Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем. Та й не тільки митцем…» Тому стільки любові відчуваєш на кожній сторінці, у кожному рядку «Зачарованої Десни». Коли читаєш цю кіноповість, здається, що сам потрапляєш до дивовижного царства природи. У такому захваті пише про нього Олександр Довженко, що стає навіть трохи образливо, що тобі не довелося на власні очі побачити чарівну красу природи «зачарованої» Десни. Недарма малий Сашко згадує: « Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, восени місили болото, а весною нас заливало водою…» Хлопець іронізує, але в цих словах ясно вчувається тепле ставлення до «сил природи», які наче охороняють малого хлопчика в його незвичайних подорожах.

Сашко любив бувати у «царстві» природи. Він пам’ятає безліч випадків, коли його забирав з собою батько, щоб познайомити малого з життям природи. «Мене везуть у царство трав, річок і таємничих озер». Вони заспокійливо діють на малого хлопця, і він засинає. Коли прокидається, то не може стримати свого зачарування красою природи. Вона радіє приходу весни, особливо чарівниця Десна: «Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці…» У лісі — гриби, у кущах — горіхи, в озері — риба. Хлопця чарує природа, і здається, що він сам стає її частиною. «Картина була незвичайна, неначе сон чи казка». Природа стає схожою на казку, яку ніколи не набридне слухати.

Блискуче відтворена Довженком природа служить своєрідним емоційним акомпанементом, ліричною паралеллю до настроїв героя: «Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну». Цю гармонію не можуть змінити, загубити ані прожиті роки, ані незгоди, ані навіть смерть якоїсь конкретної людини. Бо природа продовжує жити, дихати, чарувати усіх своєю незвичайною красою. Це розумів маленький Сашко, розумів якимось відчуттям, яке не кожному з нас дано. Він був сином чи, може, онуком, правнуком світу «незайманої дівиці», тому і взяв у спадок від своїх батьків, дідів незбагненну, незвичайну і величну любов до рідної землі. І він вдячний їм за цю звичайно-незвичайну любов, за щедрість їхніх душ, за вміння бачити красу у живій природі, вклонятися їй, як колись вклонялися, обожнювали кам’яних ідолів. Я погоджуюся з Олександром Довженком, коли він стверджує: «Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму».

Природа стає провідником у царство фантазій, бо саме вона перша починає пробуджувати уяву в усіх, хто бачить її красу, хто може жити і відчувати так, як вона. Сашкові пощастило, бо він вже змалечку намагався розчинитися у царстві природи, хотів дізнатися, як вона дихає, що таїться у нетрях. Він «любив, їдучи на возі з лугу, дивитися лежачи на зоряне небо… Любив пташиний щебет у саду і в полі…». Сашко любив чарівну природу рідної землі у будь-яких її проявах, завжди дивувався її таємницям. Любив розмовляти з вороною, любив дивитися у калюжі, любив любити природу «зачарованої» Десни.

Так, Олександр Довженко був вірним, люблячим сином рідної землі, особливо своєї «незайманої дівиці». Вона багато йому дала у спадок, багато чому навчила. Тому і звертається до своєї «зачарованої» Десни великий кінодраматург, письменник, вдячний син Олександр Довженко: «Далеко красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

На цій сторінці ви можете скачати Чарівне царство природи у творі «Зачарована Десна» безкоштовно.

11 клас

Коментарів немає

Як у п’єсі М. Горького «На дні» вирішується питання: «Що краще — істина чи співчуття?»
Філософське осмислення краси людини і краси природи у творі «Зачарована Десна»Здається, життя — це чергування дійсності та спогадів. Дійсність інколи не дає часу заглибитися людині в минуле, але коли цей час надходить, тоді людина з радістю та деяким смутком починає споглядати те, що відбувалося колись, що ставало поштовхом до нових і нових зустрічей, ідей, надій та мрій. Сталось саме так і з Олександром Довженком, який зумів свої спогади про перші роки життя на «зачарованій» Десні перетворити на яскравий опис перших вражень, дитячих сподівань — дитинства взагалі. І це не просто спогади. Це своєрідна поема, в якій головними героями стають природа у всій своїй красі і, звичайно, людина праці, яка у лабіринтах життя не втратила таланту любові та духовної краси. Любов до природи починається з любові до городу. Якщо ти не зміг навчити себе любити те, що чарує око на власному клаптику землі, то ти не зрозумієш краси довкілля. Олександр Довженко зміг побачити у звичайній моркві та огірках частинку цілого світу, зміг побачити і полюбити: «До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною!» І це не просто слова; з них видно велику любов до зеленого світу, велику повагу до працьовитих рук матері, яка навчила малого Сашка любити навколишній світ, дивуватися кожному дню і, звичайно, бути вірним другом природи. Дбайливий син не забув слів матері: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що- небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість,— любила проказувати вона». Тому і квітувало усе на городі, усе звеселяло око. Та найулюбленішим проводирем у царство природи був для Сашка дід Семен. Саме він навчив хлопця бачити в кожній рослині справжню красу, відчувати навколишній світ як частку самого себе. Недарма здавався цей старий дід «добрим духом лугу і риби». Недарма з такою повагою ставилися до нього усі маленькі хлопці, які любили послухати його розповіді та ходити з ним на розшуки грибів та ягід. Та й «гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Стає ясно, що людина і природа не можуть існувати один без одного, бо вони становлять одне ціле, тому повинні жити у злагоді та любові. Так вчив Сашка дід, який, здається, був вчителем, якого настановила сама природа. Тому і хлопець любив навколишній світ усім серцем: «Любив, їдучи на возі з лугу, дивитися лежачи на зоряне небо… Любив пташиний щебет у саду і в полі…» Любив батька. Любив так сильно, що цю любов не змогли стерти ні роки його пияцтва, ні горе, ні бідність… Батько для Олександра Довженка залишиться чи не найкращою людиною у світі: «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив». І не тільки найкращою, а й найкрасивішою, духовно багатою людиною: «Косив він чи сіяв, гукав на матір чи діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї», — все одно був красивий. Навіть тоді, «коли, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв він на майданах, безпритульний, у фашистській неволі, і люди вже за старця його приймали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний», тому що головна краса не зовнішня, а внутрішня. «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годивсь на все». Зрозуміло, що така людина, як батько Олександра Довженка, не здатна заподіяти зла, бо вона кохається у всьому живому та безмежно віддана рідній природі. Природа і Людина: друзі і вороги. Але вороги тільки для того, хто не здатен відчути красу навколишнього світу. Олександр Довженко не був ворогом природи. Він зберіг у своєму серці безмежну любов до її чарівних полів, лісів і, звичайно, до «зачарованої» Десни: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя». Тільки духовно багата людина могла відчути «душу живу» у річці, яка стала талісманом любові до природи і символом минулих дитячих років, де завжди поряд були найкрасивіші у світі люди: батьки та діди. Вони мали свої таланти, серед яких найголовнішими були людяність та любов до всього живого. Саме завдяки їм та «зачарованій» Десні Олександр Довженко «не втратив щастя бачити … зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Залишити відповідь