«У нас єдина мета — Україна свята, нездоланна ніким і ніколи»

Українська земля пройшла війни та мир, поразки та перемоги, пишалася вірними синами та доньками, чарувала світ своїми запашними паляницями та мелодійними піснями. Вона була і залишається вірною матір’ю українців, які свято шанують і люблять її. І я вірю, що ця любов не зміниться з плином років, а з висоти на нас завжди дивитиметься лагідне зоряне українське небо.

Небо України може пригадати усю нашу історію. З його пам’яті неможливо стерти величні бої козаків, коли вони, не вагаючись, віддавали своє життя заради волі рідної Батьківщини. Пригадаймо Богдана Хмельницького та Петра Сагайдачного, які хотіли тільки одного: щоб Україна-ненька була вільною державою, щоб квітували її вишневі садки, щоб біліли серед зеленого розмаїття хати, щоб тьохкали літньої ночі солов’ї, щоб кликало до себе важким колоссям поле. Щоб була жива Україна, вічна родюча земля, рідна земля для кожного українця. Адже дуже вірно, на мій погляд, написав Іван Кочерга у своїй п’єсі «Ярослав Мудрий»:

Хто вип’є раз Дніпрової води,

Тому ніколи Київ не забути.

Настає ранок, прокидається природа. Прокидається небо, жовтіючи від яскравих променів сонця. Це український ранок, який сповіщає початок нового дня, нових сподівань, нового життя. Я милуюся незвичайно красивим небом України і відчуваю велику гордість за неї, за країну моєї мрії. Вона повинна ставати з кожним роком усе кращою, бо саме за це билися козаки у давнину, саме за це віддавали життя солдати під час незчисленних кривавих війн. Я вірю, що українське небо буде надихати своєю красою усіх нас на великі перемоги та здобутки, буде давати сили змінювати життя на краще. Чисте небо — чисте життя й думки, а отже — чисте майбутнє. Тільки мир повинен бути у нашій державі. Про це ще мріяв великий князь Ярослав Мудрий, намагаючись створити країну без війн та чвар. На мою думку, не треба відходити від його повчань, і це стане запорукою успішного розвитку нашої держави. Пам’ятаймо слова великого правителя й намагаймося їх дотримуватися:

Бо вищих я не відаю скарбів,

Ніж мирний труд і щастя в мирнім домі,

Які весь час я чесно боронив.

Боронити довелося майже повсякчас. Звідусіль йшли на родючу українську землі незчисленні завойовники, щоб стати власниками щедрої землі. Але усі їхні спроби виявилися марними. Не міг допустити волелюбний народ, щоб його ненька-Україна схилялася перед кимсь на коліна, ставала годувальницею нахабних поневолювачів. Тому завжди, за будь-яких обставин, українці намагалися відстояти свої права, захистити рідну землю. Згадаймо слова Василя Кравчини з кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні»: «Ми б’ємося за те, чому нема ціни у всьому світі, — за Вкраїну, за єдиний народ, що не знайшов собі в століттях Європи людського життя на своїй землі, за народ розторсаний, роздертий». Ці слова ведуть змучених, скривавлених солдат у бій, можливо, для них останній.

Так, нашій країні довелося багато чого пережити: і підступні зради, і криваві війни, і страшну розпуку, і нелегкі роки поневолення. Але ми усе витримали, не зламалися, а стали ще міцнішими, ще дужчими, щоб будувати нову Україну — самостійну державу, здатну бути однією з найкращих та найвеличніших держав світу. Такою, про яку мріяли наші предки, якою бачили її наші видатні письменники та поети. Дзвенить у грудях, коли читаєш знайомі рядки:

Пахне хвиля Дніпрова, мов сіно,

І гойдається в даль степову,

Україно моя, Україно,

Я для тебе на світі живу!

Українське небо… Про нього стільки складено пісень, йому стільки присвячено оповідань та новел! Воно чарувало наших предків, воно дарує радість споглядання й нам. Воно — свідок минулих століть і сучасник нашого буття. Його неможливо не любити, бо це означає зрадити рідну державу, яка гідна стати найкращою з держав. Тому я з радістю й якимось невимовним хвилюванням дивлюся на українське небо, що завжди буде чарувати всіх українців своєю надзвичайною красою.