Сповідальна лірика Марини Цвєтаєвої

Мої вірші — щоденник.

М. Цвєтаєва

Видатна російська поетеса Марина Цвєтаєва якось сказала: «Я не вірю віршам, що — ллються. Рвуться — так!». І доводила це протягом всього життя власними, що рвуться із серця, рядками. Це були дивовижно живі вірші про пережите, не просто про вистраждане — про те, що потрясло. І в них завжди був і є подих. У буквальному значенні: чути, як людина дихає. Всі вірші Цвєтаєвої мають джерело, ім’я якого — душа поета.

Если душа родилась крылатой —

Что ей хоромы — и что ей хаты!

Навіть у найперших, наївних, але вже талановитих віршах виявилася краща риса Цвєтаєвої як поета — тотожність між особистістю, життям і словом. От чому ми говоримо, що вся поезія її — сповідь! Перша книга — щоденник дуже спостережливої й обдарованої дитини: нічого не вигадано, нічого не прикрашено — усе прожито самою:

Ах, этот мир и счастье быть на свете

Еще невзрослый передаст ли стих?

У перших книжках уже є гранична щирість, яскраво виражена індивідуальність, навіть нота трагізму серед наївних і світлих віршів:

Ты дал мне детство лучше сказки

И дай мне смерть в семнадцать лет…

На такі «дитячі вірші» відгукнулися дійсні майстри. М. Волошин писав, що ці вірші «потрібно читати підряд, як щоденник, і тоді кожний рядок буде зрозумілий і доречний». Про інтимність, сповідальність віршів Марини Цвєтаєвої писав у тому ж 1910 році і В. Брюсов: «Коли читаєш її книги, часом стає ніяково, немов заглянув нескромно крізь напівзачинене вікно в чужу квартиру… З’являються вже не поетичні створіння, але просто сторінки чужого щоденника».

От цей щоденник.

Перші вірші — це звертання до матері, розмова із сестрою Асею, із подругами, освідчення в коханні, поклоніння Наполеону, міркування про смерть, любов, життя. Це усе, чим сповнена дівчинка на початку життя, у світлих надіях, у романтичних мріях:

Храни, Господь, твой голос звонкий

И мудрый ум в 16 лет!

Свого коханого і чоловіка Марина Цвєтаєва звала у віршах «царевичем», «чарівником», і сила її любові не була таємницею для читача. Цвєтаєва не могла любити, не захоплюючись, не вклоняючись:

В его лице я рыцарству верна.

Всем вам, кто жил и умирал без страху, —

Такие — в роковые времена —

Слагают стансы — и идут на плаху.

Дочка Цвєтаєвої Аля стала для матері гордістю, чеканням чогось неабиякого:

Все будет тебе покорно,

И все при тебе — стихи.

Ты будешь, как я — бесспорно —

И лучше писать стихи…

Аріадна Ефрон і насправді народилася напрочуд талановитою людиною і змогла б реалізувати свої неабиякі здібності, якби не важка її доля — сталінські табори, поселення.

Далека від політики, Марина Цвєтаєва у своїй «щоденниковій» поезії показала і відношення до революції, стала навіть пророчицею:

Свершается страшная спевка, —

Обедня еще впереди!

Свобода! — Гулящая девка

На шалой солдатской груди!

Вірші, написані в 1917—1920 роках, ввійшли в збірку «Лебединий стан». Виявилося, що не тільки про почуття інтимні може писати Цвєтаєва: церковна Росія, Москва, юнкера, яких вбили в Нижньому, Корнілов, білогвардійці («білі зірки», «білі праведники») — от образи цієї збірки. Душа поета може вмістити і це, вона живе і цим теж, а отже, пише про це. Революція і громадянська війна з болем пройшли крізь серце Цвєтаєвої, і прийшло розуміння, як прозріння: боляче усім — і білим, і червоним!

Белый был — красным стал:

Кровь обагрила.

Красным был — белым стал:

Смерть победила.

А коли старе, звичне і зрозуміле життя було вже зруйновано і Цвєтаєва залишилася з дочкою одна, без всякої підтримки, і повинна була виживати, вірші її особливо стали схожі на сторінки щоденника. Вона починає один вірш словами: «Ти хочеш знати, як дні проходять?». І вірші розповідають про ці дні — «Горище — палац мій», «Високо моє віконце», «Алі», «Сиджу без світла і без хліба…», «Про скромний мій притулок!».

І саме страшне — смерть від голоду дворічної дочки Ірини — теж у віршах. Це сповідь матері, що не змогла врятувати двох дочок і врятувала одну:

Две руки — ласкать, разглаживать

Нежные головки пышные.

Две руки — и вот одна из них

За ночь оказалась лишняя.

З віршів М. Цвєтаєвої можна безпомилково скласти її біографію.

І від’їзд із Росії в 1922 році, і гіркі роки еміграції, і настільки ж гірке повернення (дочка, чоловік, сестра заарештовані, зустрічі з ними вже не буде ніколи). І, звичайно, у щоденнику: «Мені — совісно, що я ще жива», — у записці сину: «Прости мене, але далі було б гірше», — і у віршах:

Пора гасить фонарь

Наддверный…

Так закінчується «щоденник» Цвєтаєвої, її повість про себе — її вірші. Вона знала, у чому її біда — у тому, що для неї «немає жодної сторонньої речі, усе — у серці і долі».

Вона так щедро витрачала себе, але від цього ставала тільки багатшою — як джерело: чим більше черпаєш із нього, тим більше воно наповнюється. Цвєтаєва знайшла точну і мудру формулу: «Рівність дарунку душі і слова — от поет». Її власний талант цілком відповідав цій формулі. «Живу, споглядаючи своє життя, все життя — у мене немає віку і немає обличчя. Може, я — саме життя». Цвєтаєва права, ставлячи знак рівності між собою, поетом і життям. Вся сила таланту пішла в неї на те, щоб висловити цю повноту життя.

У поезії видно всю людину. Вона уся просвічується наскрізь. Не можна приховати ані хвилювання, ані пустоту, ані непристойність, ані байдужість. Марина Цвєтаєва писала усе без утаювання, молитовно, щиро. Її слово — це її жест, голос, думка, реальність і сон, серцебиття. Але навіть усього цього недостатньо для характеристики її манери, стилю, особистості. Скоріше так: Цвєтаєва вимовляє монолог довжиною в ліричний том, довжиною в ціле життя. Лірика, епос, драма, стаття, переклад, лист — усе це, разом узяте, щоденник жадібної до життя, чуйної, зворушливої, гордої душі.

Пляшущим шагом прошла по земле! —

Неба дочь!

С полным передником роз! —

Ни ростка не нарушила!

Нежной рукой отведя нецелованный крест,

В щедрое небо рванусь за последним приветом.

Прорезь зари — и ответной улыбки прорез…

Я и в предсмертной иконе останусь

Поэтом!