Нам пора для України жить

Якщо я горіть не буду,

Якщо ти горіть не будеш,

Якщо ми горіть не будем,

Хто ж тоді розвіє пітьму?

Н. Хікмет

Я народилася в Україні. Це моя Батьківщина, яку я дуже люблю, з якою тісно пов’язане все моє життя, життя моїх близьких, друзів. Я щиро переживаю за все, що відбувається в нашій державі, і часто замислююсь, що я можу зробити вже сьогодні і коли буду дорослою для процвітання моєї Батьківщини. Я не розумію людей, які залишають Україну. Адже чужа земля — те ж, що й чужа стихія. А вдома, як каже народна мудрість, і стіни помагають. Рослини у своїх рідних краях навіть на кам’яному грунті зеленіють і цвітуть, а перевезені в інші країни на родючу землю — засихають.

Життя під своїм небом, на рідній українській землі нічим замінити не можна. Навіть якщо на долю країни випали танталові муки й душить глибока всеохоплююча криза — економічна, політична, соціальна, духовна.

Багатостраждальна наша ненька Україна. Довгий і драматичний її шлях до незалежності. Для патріотів усіх поколінь головна мета — «Україна свята», рівна серед рівних, шанована у світовому колі держав. За це поклали голови Хмельницький і Мазепа, померли в концтаборах Плужник і Стус. Список жертв нескінченний. Як ніхто, розуміють серцем душу нації і її менталітет письменники. Вони присвячують Україні свої твори, наповнені любов’ю й самовідданістю. Ми сьогодні, як ніколи раніше, пишаємося борцями за кращу долю матері України — Т. Шевченком, І. Франком, Л. Українкою.

В. Сосюра закликав берегти й плекати рідну мову, культуру, без якої ми — «територія, а не Вкраїна». Найкращим мірилом гідності є бажання кожного будувати рідну державу, яка б займала пристойне місце у світі серед цивілізованих країн.

Гордість і біль відчуваю в душі за долю моєї України… Нашій країні десять років. Вона поступово входить у світові економічні структури, намагається розвивати торгівлю із західними державами. Я багато читаю газет, дивлюсь телевізійні програми, слухаю виступи визначних економістів і політиків. Я розумію, що необхідно піднімати вітчизняну економіку, виробляти більше якісної продукції для наших людей, не наповнювати наші ринки дешевими імпортними товарами, котрі шкідливі для здоров’я людей.

Чудово, що ми відкрили «вікно» у Європу. Але в це вікно «вилетіли» за кордон уже тисячі моїх співвітчизників, серед них учені, музиканти, художники. А як потрібні сьогодні нашій країні чесні, порядні, компетентні спеціалісти в різних галузях, з «чистими руками», які б вивели країну із кризи, яким було б «за державу прикро», які зачинили б, нарешті, ящик Пандори, що навис над Україною, які вболівали б так за Батьківщину, як І. Франко, М. Грушевський, М. Драгоманов. На жаль, багато гідних людей почувають себе дискомфортно в рідній країні, яка знаходиться на сотому місці у світі за рівнем життя; чотирнадцять мільйонів наших пенсіонерів, наші дідусі та бабусі живуть за межею бідності. Це сором для нашого суспільства. Вони заслуговують на краще життя.

Я — українка; і моя рідна мова — українська. Я знаю від своїх батьків, як ще недавно зневажалася наша мова, переслідувалась, вилучалась із школи. Я не уявляю собі зараз, як можна було зневажати мову свого народу, масово звільняти учнів від її вивчення, роблячи освіту неповноцінною, а українську націю — безликою. Ще кілька років назад ми вчились за одним підручником «Історія України», який давав поверхові знання, у ньому домінував один погляд на наше минуле, про багатьох наших легендарних співвітчизників не згадувалося зовсім. І як не згадати слів Великого Кобзаря Т. Г. Шевченка:

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя.

А то залізете на небо:

«І ми не ми, і я не я…»

Тепер у мене є альтернативні підручники Ореста Субтельного, Віталія Сарабея, Михайла Грушевського, Гната Хоткевича. Вивчаючи їх, я можу зіставляти й робити висновки самостійно, у мене є вибір. Я хочу вивчати й знати досконало рідну історію, рідну мову, стати перекладачем, своєю працею піднімати престиж України.

Ніколи не забуду подорож до Західної України в містечко Збараж на різдвяні свята. Честь і хвала «щирим українцям», які зберегли багатовікові традиції рідного народу. Багато чому навчилась я, спілкуючись з людьми. Бо хочу знати традиції українського народу, передавати їх своїм дітям. Там я зрозуміла, чому жителі західних регіонів України такі волелюбні і незалежні, в їх свідомості це виношувалося сотні років, закладено генетично. Вони знають «шлях до храму».

Не горджуся тим, що українець,

Я цим, як риба річкою, живу.

Мені б дуже хотілося, щоб по всій Україні відродилися національні традиції, обряди, щоб лунали на вулицях українські пісні, ходили з колядками, вертепом, щоб ми святкували найвизначніші свята так, як наші предки. І тоді кожен буде причетний до великого народу, до його культури. І відродиться національна гордість, самосвідомість.

Я мрію, щоб у нас, як і в США, коли звучить гімн держави, усі тримали руку на серці. Як вони поважають свій гімн, свою Батьківщину! Невже наша країна не гідна такої поваги?!

Ми належимо до нової генерації. Нам будувати нову Україну. Як чекає вона нас, не обтяжених догмами і стереотипами, з новим мисленням, високим європейським рівнем професіоналізму, чесних і відданих патріотів. Ми так потрібні їй. Наш святий обов’язок— відродити Батьківщину для новітньої слави, для щастя й злагоди. Я вірю, що Україна пройде per aspera ad astra (через тернії до зірок).

Хай життя і найдорожче для людини,

Та все одно людина в битві і в труді

Віддає його за волю Батьківщини.

Що ж для неї найдорожче є тоді?..