З усіх утрат утрата часу найтяжча (твір-роздум)

За мудрість всесвітню дурних академій

Платим найбільшим — життям молодим.

І. Драч

Сиві сутінки закутують теплою ковдрою землю. Вже натруджене сонце сховалося за обрій, і такий літній вечір розлився у напоєному ароматами серпневих щедрот повітрі. Скоро пан-господар місяць виведе на пасовисько отари зірок, і тихо полине над землею у вічність шепіт закоханих. Кожна клітинка мого тіла з захватом п’є казку згасаючого дня — останнього дня літа. Ось і відгомоніло назавжди моє дитинство, щедре на мамину ласку, безкінечні колумбові відкриття світу та безтурботність канікул. Уже зорі, вічні свідки людських діянь і мрій, невмолимі весталки гетьмана Часу, кличуть мене в майбутнє. Попереду найтяжчий і найвідповідальніший рік за все моє недовге, швидкоплинне життя.

Треба працювати, щоб прокласти своїми знаннями шлях до університету. Чомусь б’ється об шибку душі сполохана думка, що лише це буде гарантом щастя. Напнута тятива віри, що знання приведуть до успіху. А молодість? Час? Хай виграє він сивим конем на курних шляхах долі, хай осипається вишневим цвітом весняних садків, хай мчить! А я сховаюся в келію праці й думок, порину в події минулого, буду пити, пити, пити з джерела знань.

«Попрацюй лишень рік, — каже мама, — а там надолужиш втрачене, час молодості не втече». І я вірю добрим матусиним порадам, впускаю в душу її щедр слова. І ось я вже поринула у вир науки, забула мішуру свят, а будні в мене щедрі на велич людського генія, схований у книгах.

Я відкриваю замки незнаного, я відшукую скарби в таємницях інформації. Постійний брак часу, не вистачає доби на день життя. Швидше, швидше гони коней до палаючого сонячним вогнем літа, до вступних іспитів. І я міняю Довженка і Ремарка на політичні дискусії нашого буремного суспільства, я ховаю перли Сковороди на дно серця і впиваюся вічною мудрістю історичних праць Яворницького і Субтельного.

І вже загублена у лабіринтах свідомості ніжна лірика Лесі Українки і Ліни Костенко, а розум напружено всотує нові англійські слова. Я живу, пульсує надсадно час у скронях і серці.

Але іноді, дуже рідко, майже зовсім інколи, тоді коли буде шемрати під ногами золото осіні, чи коли раптово відчую ніжний і рідний запах матусиних рук я спитаю себе: «Куди ти поспішаєш? Куди несе тебе цей бездушний експрес часу? Які краєвиди залишаєш за вікном і чи вернеш до них колись?» І тоді стан: так сумно за втраченим часом, оксамитовим часом молодості, що так невпинно згасає у келіях наук. І знаю, що це голоситиме моє «я» за найважчою втратою душі — за втратою часу.