Невмирущий образ кріпака-бунтаря (за повістю «Микола Джеря»)

У повісті «Микола Джеря» видатний український письменник Іван Нечуй-Левицький розповів про жорстокі часи кріпацтва, змалював боротьбу селян проти своїх гнобителів. Кріпаки мали одвічне нестерпне бажання скинути ярмо, вирватися з пекла, на яке перетворилося їхнє життя. Автор звертає увагу на умови життя кріпаків. Саме злидні штовхали людей на бунт, це було шляхом пошуку кращої долі.

Головний герой повісті Микола Джеря — молодий та вродливий парубок. У нього засмагле обличчя, рівні брови, чорне волосся. Микола не цурається освіти, його мати доклала багато зусиль, щоб син навчився читати. Микола навчився цій премудрості, і стара Джериха з захопленням розповідала про успіхи сина.

Дуже рано починає Микола Джеря замислюватися над суспільним устроєм та над життям взагалі. Він намагається зрозуміти, чому одні стогнуть у неволі, а інші купаються в розкоші й користуються всіма благами, які надає багатство. «Нащо то одному чоловіку так багато хліба?» — питає Микола в батька, споглядаючи панські скирти. Головному герою шкода своєї дружини, яка пряде панське прядиво: чому Нимидора працює не на себе, а на когось іще? Микола Джеря висловлює свій протест не лише на словах. У своїх вчинках він також рішучий і сміливий.

Коли осавула замахується на Миколу нагайкою, він погрозливо підіймає свою зброю — звичайний серп. Поступово Джеря починає мріяти про помсту багатіям, які кривдять простий люд і тримають його в злиднях. Так визрівав протест проти знущань людини над людиною.

Миколу висікли. Але він не скорився й «люто показав кулак, обернувшись до панського двора». Коли осавула вдарив Нимидору, у Миколи запеклося серце, а в душі заворушилася думка про помсту. Все це спонукало його до рішучих дій. Разом з іншими селянами Джеря покарав осавулу, але мав після цього тікати від пана. Сцена прощання Миколи з дружиною сповнена справжнього ліризму. Саме тут І. Нечуй-Левицький показує ніжність і силу волі молодого кріпака. Невимовно тяжко Джері кидати рідне село, а головне — кохану дружину, яка була половиною його серця. Микола глянув на свої верби й, зборовши душевну муку, пішов з села. Він ще не знав, куди приведе його дорога життя.

Кріпак втік на цукроварні. Там доводилося теж виснажливо працювати, але зігрівали Джерину душу спогади про рідні місця, про дружину й маленьку доньку. Сумною була доля Миколи: він мріяв повернутися, але не міг цього зробити. На кріпака-бунтаря чекала страшна кара за непослух.

Через багато років кріпацтво нарешті було скасовано. Сивим дідом повернувся Микола до рідної хати. На жаль, дружина не дочекалася його. Проте постарілий Микола зустрів рідну донечку й онуків. На душі головного героя посвітлішало.

Головний герой повісті викликає повагу в читача. Цей кріпак мав почуття власної гідності, якому могли позаздрити багато хто з вільних селян. Роки поневірянь не змінили Миколу Джерю: на схилі літ він продовжує боротися з неправдою, до самої смерті зберігаючи гостру ненависть до гнобителів народу.

«Українське життя — то непочатий рудник, що лежить десь під землею», — писав Іван Нечуй-Левицький. У правоті цих слів ми можемо впевнитися на прикладі повісті «Микола Джеря».