Мартин Боруля – мій улюблений драматичний твір української драматургії другої половини XIX століття

Театр… В Україні завжди любили веселі, жартівливі сцени з народного життя. Вертеп, інтермедії на побутові теми були оригінальними першими виставами. «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка — це вершини драматургії першої половини XIX століття. Друга половина XIX століття була більш плідна на театральні вистави і драматургів, бо вже існували не лише аматорські гуртки, а з’явились і професійні театри. М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий — корифеї української драматургії того часу.

Серед розмаїття тематичного і жанрового мені найбільш сподобалась п’єса І. К. Карпенка-Карого «Мартин Боруля», яку Іван Франко назвав однією з найкращих українських комедій.Серед драматичних творів особисто я надаю перевагу комедії: на жаль, в житті є багато негараздів, і, якщо на них не тикати пальцем, а з усмішкою натякнути, то, мені здається, буде більше толку. Чому? Бо ніхто не хоче бути осміяний, а якщо відкрито говорять про твої недоліки, то це, я так думаю, породжує протест.

В основу комедії «Мартин Боруля» покладено реальні події — прагнення деяких людей домогтися дворянських прав, бо за матеріальним становищем ці люди були набагато заможніші. Навіть деякі освічені люди того часу теж прагнули здобути дворянський титул, бо були більш освічені, ніж окремі дворяни.

Комізм ситуації в комедії «Мартин Боруля» полягає в тому, що, охоплений честолюбним бажанням перейти у вищий стан, Мартин Боруля втрачає і здоров’я, і повагу близьких. Він викликає двояке ставлення: і сміх, і жаль.

З усмішкою спостерігаєш, як Мартин Боруля «перевертає» все у своєму домі, у своїй родині — перелаштовуючи колишні порядки і стосунки на новий «панський лад». Він змушує всіх одягатись, говорити, чинити неприродні їм дії за етикетом дворян, хоча з деяких дворян і не потрібно брати приклад. Мартин поступово губить добрий і чесний моральний набуток, який йому передали предки. А рідні, спостерігаючи зміну в поведінці Мартина, не гніваються, а дивуються, бо бачать усю неприродність нових манер і поведінки глави сім’ї. Селянин-землероб, він згодом приходить до розчарування, що одна лише буква у прізвищі не дала йому дворянського сану, незважаючи на гроші, на нові порядки, які він започаткував у домі. Мені шкода наївного і добродушного Мартина.

Драматург підводить нас до думки, що гідність людини визначають не належність до привілейованого соціального стану, а чесна трудова діяльність, простота і щедрість у взаєминах із людьми.Прочитавши п’єсу, я і посміявся з комічних її сцен, і водночас замислився, що подекуди і ми намагаємося зарахувати себе до того чи іншого товариства, і теж через ті чи інші причини бути кращими, заможнішими чи розумнішими. Значить, у багатьох із нас десь далеко в душі сидить свій «Мартин Боруля». А якщо вже замислився над цим сьогодні, в XXI столітті, то ось вона — сила таланту великого драматурга другої половини XIX століття — І. Карпенка-Карого.