Поетичне зображення пори року у віршах В. Сосюри «Зима», «Люблю весну»

Багато поетів у своїх творах зображували природу, її неповторну велич та красу. Справжнім її співцем вважати В. Сосюру. Коли читаєш його вірш «Зима», здається, що навіть влітку від кожного рядка віє холодом. Я собі уявляю велетенського білого коня, який «б’є об землю копитами», та відчуваю завивання вітру.

Чеше вітер коси білі,розплітає їх…У полі панує завірюха, і в її володіннях все живе здається безсилим:Стомлено крилом махаєв білій муті крук.Але в містах хуги зими втрачають свою силу, «згортаючи крила в вулицях вузьких…» І тепер уже зовсім не страшно, а, навпаки, хочеться вискочити на вулицю і розважатися: кататися на лижах чи ковзанах або мчати щодуху на санчатах. І навіть нічого, якщо раптом опинишся носом у кучугурах. На те вона й зима! На крилах поезії переносить нас Володимир Сосюра у весну: Люблю весну, та хто її не любить, коли життя цвіте, як пишний сад. І перед нами вже картини весни в повному розквіті. Всюди переважають яскраві барви. Шелестить молоде листячко, і духмяно пахнуть квіти. Тепле сонечко своїм промінням обіймає все навкруги, зігріває, дає життєдайну силу. У вірші автор дуже поетично сказав про місяць:

Люблю, коли блукає місяць в травах,хатини білить променем своїмі п’є тепло ночей ласкавих,а на лугах пливе туманів дим…У кожному рядку поет наголошує, що любить весну. На відміну від зими весна не лякає нас холодом. Навпаки, напуває всіх ароматом життя. Мабуть, про це і курличуть у небі журавлі, які повертаються на рідну землю з далеких країв. І їхнє курликання ніби перекликається із освідченням у коханні поета весні:

Люблю весну…