Духовні цінності в поезії Ліни Костенко. Твір 11 клас

Видатна поетеса України Ліна Костенко подарувала читачеві щирість своєї душі, філософське осмислення життя, красу слова. Вже перші збірки поезій, що були надруковані в кінці п’ятдесятих років, провістили прихід дужої і своєрідної творчої індивідуальності і її велике майбутнє в літературі.

«Мій перший вірш написаний в окопі»,- згадує поетеса, на стіні, сипкій від вибухів, де кілька діб переховувалися від бомбардування дві сім’ї. Враз відступило дитинство з вірою в добрих зайчиків і злих вовків, з вірою в Казку. Дитячу душу струснула велика трагедія війни:

О перший біль тих недитячих вражень,
який він слід на серці полиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!

Колись видатний французький письменник Антуан Сент-Екзюпері сказав: «Я – із свого дитинства». Ліна Костенко суттєво переінакшує це твердження: вона із дитинства, вбитого на війні.

Там, в окопі, стала поетом дівчинка Ліна Костенко. І з того часу її обличчя в поезії назавжди залишилось правдивим. Цим вона відрізнялася від багатьох у той час, коли навколо панувала брехня, а поезія часто-густо являла собою римовані ілюстрації до партійних постанов. Хіба ж могла схибити та рука, котра в одну з ночей, яка «здавалась днем», в окопі, під освітленням вибухів і пожеж, писала мало не осколком, великі букви, щойно з букваря,- той перший віршик, притулившись скраю, щоб присвітила поночі війна.

Минали роки, але війна час від часу нагадувала про себе. Про це – вражаючі рядки поезії «Пастораль XX сторіччя». Юні пастушки Павло, Сашко і Степан, бавлячись, розбирали біля вогнища гранату – смертоносний залишок війни, що пролежав довгі роки:

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров’ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.

Страшний парадокс сліпого відлуння війни: гинуть діти, а старшим людям соромно, що вони живуть. Горе – страшне і бездонне, а біль – невтішний:

Гарні діти були.
Козацького доброго роду.
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

Пам’ять про війну в серці поетеси залишилася назавжди, тому і приходить час від часу ліричний герой поезії «Тут обелісків ціла рота» на солдатський цвинтар, де
Високі цвинтарні ворота
високу тишу стережуть.

Ця тиша, в якій ти залишаєшся наодинці з собою, настроює на «високу» печаль, бо віддано за перемогу у страшній війні молоді життя, яким не судилося розквітнути:

Лежать поморені солдати,
а не проживши й півжиття!

Пам’ятаючи і шануючи минуле, ліричний герой поезій Ліни Костенко звертається і до філософських роздумів про справжні цінності життя. Поезія «Вже почалось, мабуть, майбутнє» – роздум над тим, що є в нашому житті справді прекрасним і вічним, що облагороджує його, робить змістовним. Життя швидкоплинне («…минає славне і гучне…») і треба любити і шанувати кожну його мить – неповторну, єдину:

Любіть тваринку і травинку
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.

Поезія Ліни Костенко торкає серця читачів, по-справжньому хвилює і змушує задуматися про сенс власного життя.