Соціальний конфлікт і його розв’язання (За оповіданням В. Винниченка «Солдатики!»). Твір 10 клас
Володимир Кирилович Винниченко – один з найвидатніших українських письменників XX століття. Він підніс українську прозу і драматургію до світового рівня. Тематика його творів була завжди актуальною. Один з прикладів гостроактуальної прози Володимира Винниченка – оповідання «Солдатики!», яке має підзаголовок «Малюнок із селянських розрухів».
Настало бурхливе XX століття – епоха повстання мас. Селяни, які працювали в економії, зрозуміли, що живуть вони якось не так: багато працюють, голодують, вмирають, а гроші з того має їх хазяїн. А зрозуміти свій стан селянам допомогли листівки, де було написано «про той голод, яким вони моряться тепер, про панів, що обдирають мужиків, про царя, що гуляє та п’є за мужицькі гроші, про попів, що задурюють голови». От і забажали селяни встановити соціальну справедливість в окремо взятому селі власними руками. Явтух, який зрозумів більше за інших, держав промову і переконав-таки земляків іти забирати панське, тепер вже своє, мужицьке.
Кара не примусила на себе чекати: вже наступного ранку в пограбованому панському маєтку був загін солдатів. І дуже скоро селяни побачили «рівний живий сірий тин людей» – лаву озброєних солдатів, яка сунула на них. Уперед виступив Явтух і звернувся до солдатів з промовою. «Ми не грабили!…
Ми ж з голоду вмирали!… Ми ж самі заробили той хліб, що забрали!» – такими були основні аргументи Явтуха.
Винниченко майстерно змальовує стан «солдатиків». Офіцер наказав стріляти, і солдати «підкинули рушниці і виставили їх проти селян».
Та селяни не стали тікати: адже дійсно тікати їм було нікуди – позаду голод та смерть. І Явтух урятував своїх односельців. Він благав солдатів тільки послухати його, і ті не стали стріляти, розуміючи, мабуть, чим це може для них закінчитися. На цьому епізоді слід зупинитися. Масова відмова стріляти в людей – типовий прояв солдатського протесту. Російська імперія, а потім Радянський Союз знали чимало подібних випадків. Таким чином солдати демонстрували свою солідарність з тими, хто повстав проти існуючого ладу. Але подібні епізоди влада швидко вирішувала на власний розсуд: солдатів, які фактично порушили присягу, суворо карали. На повсталих чекало ще страшніше: зазвичай виникали спеціальні каральні загони, укомплектовані переважно з так званих «інородців», які й чинили розправу. Склад армії в Російській імперії був переважно селянським і робітничим, отже, в карателів і повсталих було чимало спільного.
Доля Явтуха була трагічною: розуміючи, що солдати не стрілятимуть, офіцер зарубав шаблею селянського ватажка і миттю поплатився за це власним життям. «Явтух правду сказав: солдати не стріляли. Мирно й сумно побалакавши із селянами, вони тихо рушили назад, несучи за собою тіло вбитого начальника. А в другий бік вертали селяни з другим мертвим начальником – Явтухом». Один невеликий епізод з низки подібних. Двоє загиблих і десятки прозрілих людей. До більшовицького перевороту 1917 року лишається ще майже десять років. Ось тоді світ стане свідком як нечуваної жорстокості, так і найвищого злету народної душі. А поки що групи селян стихійно грабують панські маєтки, намагаючись впровадити у світ давно зниклу з нього справедливість. Володимир Винниченко правильно розумів рушійну силу російських революцій. Найчастіше вибухи народного гніву ставалися там, де бідували селянин і робітник, де експлуатація бідного багатим сягала меж жорстокості й цинізму. Активність повинна мати виключно позитивні наслідки, і для цього її треба доречно скеровувати: таким є секрет визвольної боротьби. І звичайно ж, некеровані маси набагато слабкіші за озброєну до зубів владу. Розуміння проблем свого часу зробило Володимира Винниченка одним з найцікавіших українських письменників початку XX століття.