Повість М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять» — чарівні спогади письменника про дитячі роки. Твір 7 клас

На все життя Михайло Стельмах зберіг здатність дивуватися звичайним ре­чам: світанкам, ранковим росам, туманам, сонячним променям, кожному дерев­цю, травинці й квітці. Цю рису характеру виховали в ньому найрідніші люди — дідусь і бабуся, тато й мама.

Уже на початку твору перед читачем постає чарівний світ дитинства. Пись­менник знаходить особливі фарби, щоб змалювати обвислі, розпатлані хмари, що струшують на землю бентежні крики лебединої зграї. Михайлик, головний герой повісті, піднімає догори руки й уявляє себе ширококрилим птахом. Йому робить­ся і радісно, і сумно через те, що сам собі здається, ніби меншим на тлі великого світу, який щомиті змінюється. Хлопчикові не хочеться, щоб лебеді відлітали від батьківської хати, і він мріє про їх повернення. І диво сталося: срібний передзвін пташиних крил знову звучить над сільською домівкою. Михайликові здається, що не тільки він, а й дзвіниця, і старий вітряк пориваються вгору вслід за лебедями. Казка продовжується у словах дідуся Панаса, який розповідав онукові про сонце, що відмикає своїми золотими ключами землю, щоб і люди, і худоба, і птиця по­раділи теплу після довгої морозної зими.

Знайома з народження вуличка в уяві Михайлика перетворюється то на кри­вулясту річечку, то на довжелезний міст. Із-за хворостяних тинів із перехожи­ми вітаються вишневі садки, серед яких ховаються веселі хатки. Коли на городі з’являлися пуп’янки огірочків чи зацвітали соняшники, мама брала Михайлика за руку і вела сина подивитися на те диво. Вона розповідала про любисток і м’яту, про маковий цвіт і калину, про дерево, що плаче навесні, про джмелів, які ночу­ють у соняшнику, і про калиновий міст, до якого письменник тягнувся серцем усе життя. Михайлик не дивувався, коли мама розмовляла з рослинами, докоряла гороху, що минулого року допустив до себе черву, просила рослинку не журити­ся й не чорніти від невідомого горя.

Хлопчик засинав під дідусеві й бабусині молитви й тихе воркування. У таку мить йому здавалося, що хата потихеньку розхитується, а дрімота розгортає те­мінь, і пісня-черешня тихо йде садом, шелестить росою, насторожуючи борсучка, який вийшов з нірки, щоб послухати чарівну мелодію.

В уяві Михайлика будь-яка подія перетворюється на казкову пригоду. Пішов нарвати грибів — і ось готова історія про те, як ховаються боровички, як хилять свої шапочки красноголовці, як берізки та осички тремтять від найлегшого вітерця. Хлопчик знає, що в лісі не можна кричати, адже від людського голосу гри­би лякаються й тікають під землю. Не боїться галасу тільки маремуха (мухомор). Цей гриб пишається своєю червоною з білими крапочками шапочкою, виставляє її напоказ, але наш герой добре знає, які гриби можна збирати, щоб насушити чи насолити їх на зиму.

Михайлові Стельмаху було вже за п’ятдесят років, коли він писав повість «Гуси-лебеді летять», але письменник у такому поважному віці не забув про ди­тячі враження, коли вітряки здавалися казковими велетнями, які намотують на широкі крила бабине літо і цим затримують залишки літнього тепла. Твір напо­внений дитячими радісними відкриттями, відчуттям неповторних запахів весни й літа, звуками срібних передзвонів пташиних крил, великою любов’ю найрідніших людей.